«На долоні неба» – пам’яті Олега Гончаренка
«Приємно познайомитися! – написав мені Олег. – Галина Феліксон розповідає про Вас з великою теплотою. Скоро і я так почну, серце відчуває. Ви із Гуляйполя?» З Олегом Гончаренком я познайомилася через мою подругу – ізраїльську поетесу Галину Феліксон, яка була в захваті від його творчості.
«Швейцарія для всіх» публікує спогади Зінаїди Вількорицької про знайомство і співпрацю з українським письменником Олегом Гончаренком. Він народився в 1959 році в казахстанському Темиртау. У 2019 році був удостоєний звання почесного громадянина Мелітополю. Пішов із життя 20 червня 2024 року в естонському Тарту. Це ще одна з важких втрат серед сотень тисяч невинних жертв проклятої війни. Та його творчість жива.
Знайомство почалося через літературний альманах «Бат-Ямби» — друкована збірка під редакцією поета Якова Меренбаха с 1995 року єднала твори і митців. В 2014 році в Iзраїлі і незабаром в Мелітополі надрукували спільну книгу Галини Феліксон і Олега Гончаренка «Отражение. Відображення», яку нагородили золотою медаллю на Всеукраїнському конкурсі імені Григорія Сковороди. Стаття українського філолога і науковця Наталії Зайдлер про цю книгу вийшла трьома мовами — українською, російською, англійською.
Олег — автор більш ніж сорока книг різних жанрів, лауреат українських та міжнародних літературних премій, тричі лауреат Всеукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання», лауреат Міжнародної премії України імені Тараса Шевченка (посмертно, 2025 рік. — Прим. ред.).
Гончаренко майстерно перекладав і вірші, і прозу. Він був ерудит, знавець поезії, і ми часто спілкувалися через інтернет, чимало часу присвячували обговоренню перекладної літератури.
— Лови, сестричко, подарунок. Я тут переклав твою притчу «Про ракету, яка мріяла стати гойдалкою».
2015 год мы встретили в Украине. И не перед телевизором, а проехали на автомобиле от Харькова до Киева. Дороги были...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
«Тихо в чаще можжевеля по обрыву. Осень - рыжая кобыла - чешет гривы. Над речным покровом берегов Слышен синий лязг...
Второе поколение мигрантов часто между культурами. О чем кричит рэп? Кто голоса поколения? Какой бы рэп для учебника отобрали? Почему...
Почему театр важен в жизни детей? Как увлечь ребенка театром? И почему детям полезно выступать на сцене? Чтобы ответить на...
Кантон Гларус (нем. Glarus, фр. Glaris, итал. Glarona, ромш. Glaruna) расположен в восточной Швейцарии на площади 685,4 км², окружен со...
Поэт Осип Мандельштам родился 14 января 1891 года в Варшаве. 12 октября 1938-го его, приговоренного к пяти годам лагерей за...
Вокруг улыбки, смех, объятия. В нарядно убранном холле большого зала Хорген (нем. Horgen ZH) на западном побережье Цюрихского озера -...
— Дуже вдячна! Переклад чудовий, — відповідаю. — Кращим бути не може. Якби я писала цією мовою, не змінила б жодного слова.
— Я просто переклав. Навіть голову особливо напружувати не довелося.
Згодом з’явилися переклади моєї п’єси для дітей «Казка про зниклі хмарки», «Казки про кота, який замурзався у веселці», притчі «Про білого бичка, або По той бік шашлику», оповідання «Просто Марія». Як редактор американо-ізраїльського журналу «Новий Континент» я публікувала підбірки віршів Олега Гончаренка у перекладі Галини Феліксон, а також українською мовою.
Моє оповідання «Мене зовуть Басею», що друкувалося у Ізраїлі, Америці, Німеччині, Польщі, завдяки перекладу Олега, було надруковане в кількох українських виданнях: «Біла хата», «Суспільний кореспондент», «Голос Гуляйпілля» та інших.
У нас були великі плани на подальшу співпрацю, але не здійснилися — війна зруйнувала все. У той час ми навіть не розуміли, наскільки.
Я ніколи не думала, що буду писати про Олега у минулому часі. Він був неймовірним, народився з іскрою Божою.
«Усе, чим живу я, — моє,
по праву мого існування…
Бо те, що означу, і є…
Все інше — намари оманні…
Я знаю: зітхає земля…
Я чую: синь зблискує дивно…
Я бачу, немов немовля,
у зірці й росинці — Людину…»
«Світова слава? Вона мені не потрібна. А лантана, що ти надіслала, потрібна. У нас ці квіти називають «бариня»… Гарне було б ім’я для якоїсь літературної героїні. Ось тобі рідних чорнобривців на все добре. Я їх люблю. Все просте українське. Чорнобривці, соняхи, волошки, кручені паничі…»
«А скільки б десь не пропадав
завжди я думаю про тебе,
мій краю — на долоні неба,
де в росах зоряних отав
святилася моя душа співоча.
Я знаю, ждатимеш мене,
коли і смерть мене сягне,
і чужина десь застить очі.»
Я запам’ятала Олега як лірика в усьому. Мужнього, хороброго, сумного, серце якого палало від болю, бо «крім совісті, нема нікого поряд», а «совісті — на два серця». Колись він зібрав матеріали по Голодомору. Почав писати і на половині кинув. Мало не помер — перестав спати і їсти, був на межі нервового зриву. Ледь вигріб. З тих пір слухав душу, бо вона вразлива: «якщо й болить — до крові, наяву!» Ту половину, що вже була написана, Олег умістив частково в роман «Я прошу вас – живіть!» А коли перечитував, біль наринала знову.
— Який Олег молодець, — говорив мій чоловік Анатолій після нашої чергової скайп-«конференції». — І як людина, і як митець. Самородок. Якщо твори Олега будуть вивчати в школах та інших навчальних закладах, можна позаздрити тим учням. Унікальна особистість, ось він хто.
Кантон Гларус (нем. Glarus, фр. Glaris, итал. Glarona, ромш. Glaruna) расположен в восточной Швейцарии на площади 685,4 км², окружен со...
Вокруг улыбки, смех, объятия. В нарядно убранном холле большого зала Хорген (нем. Horgen ZH) на западном побережье Цюрихского озера -...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
Поэт Осип Мандельштам родился 14 января 1891 года в Варшаве. 12 октября 1938-го его, приговоренного к пяти годам лагерей за...
Второе поколение мигрантов часто между культурами. О чем кричит рэп? Кто голоса поколения? Какой бы рэп для учебника отобрали? Почему...
Почему театр важен в жизни детей? Как увлечь ребенка театром? И почему детям полезно выступать на сцене? Чтобы ответить на...
«Тихо в чаще можжевеля по обрыву. Осень - рыжая кобыла - чешет гривы. Над речным покровом берегов Слышен синий лязг...
2015 год мы встретили в Украине. И не перед телевизором, а проехали на автомобиле от Харькова до Киева. Дороги были...
«Не знаю, нічого про себе не знаю.
Тому, мабуть, і терзаюся в житті:
принаймні зрозумів, що й золото — іржа,
якщо воно — на тлі смарагдового Неба,
і що Чумацький Шлях насправді — то Межа,
а значить, що далось тобі і більш, ніж треба.»
Олег Гончаренко досконало знав українську мову. Я й досі дивуюся граням його таланту, філіграні рим і образів, що йдуть від серця, діапазону тем, роздумів про сенс життя. Його творам притаманна складна літературна основа, водночас вони проводять паралелі до далеких історичних подій, що ріднить їх із світовою літературою.
Згадуючи наші розмови, чую його приглушений голос із ледь уповільненими інтонаціями.
— Як ти? — питаю.
— У вас там жах. Душа болить за Ізраїль.
— Дякую. Легше вижити, коли співчувають.
— Де ти?
— У бомбосховищі зараз. У онучки тринадцятий день народження, ось таке свято. Сумно, що нiде на землi немає спокою… Скрізь біда, але існують квіти, хмари, ми, діти…
— Вітаю онучку сердечно. Надiя все ж із нами.
— Недарма ім’я твоєї доньки — Надія. Це ж треба вмiти створити таку красуню.
— Зроблено з любов’ю… Дякую.
«Просто хочеться просто жити…
без усяких глобальних скрух…
Так, як перепелу – у житі…
коли хліб лише й хліб навкруг…
Коли сонце сходить на сході…
й там… на сході нема війни…
Коли краю шукати й годі
Сині, в котру летять сини…
Коли спиш і не сниться братик…
Коли знаєш, що братик є…
Коли штурмом не треба брати
щастя… котре і так твоє…»
Всесвіт надсилає нам іскринки світла, що повинні розсіяти пітьму, але якщо їм не допомагати, вони згорають швидше, ніж могли б. Олег був для мене і багатьох однією з таких іскринок. Можливо, найяскравішою. А ще — людиною слова: «Обіцяв – зробив». Кому обіцяв? Самому собі.
— Що чути? Як ти? Де ти? — питаю.
— Те саме, що й у вас. Дихаю. Ще ряст топчу. Борсаюсь ще. Сьогодні півдня на кладовищі прибирав українські могили. Багато людей виїхало. Могили стали з часом занедбані. Така от у мене боротьба. Скоро люди почнуть городи копати. Листя сиплеться в садах, не встигаєш згрібати. Я іще постою на краю…
— Спробуй не постояти! Живи. Твори. Будь. Будь завжди. Чекай на хороше. Ера пітьми згине, як страшний сон, а твоя поезія буде жити.
— Я відчуваю себе добре тільки у моїй улюбленій Україні. Ось така я людина. Божого захисту і перемоги!
«Коли розвіються дими,
гіркі і сірі.
Й там скаже хтось із
нас — чи я, чи ти:
«А знаєш, варто було,
що далось, пройти
за Божий дар
обнятися у мирі…»
— Як ти? Де ти?
— Живий. Включили світло. А до того зі свічкою перечитував твою книжку. Твій роман «Бабочка на булавочке» аж проситься на екран. І це був би цікавий по-справжньому серіал. І… де, як, хто?
— Нixто i нiколи, — відповідаю, — це нам поки не відомо.
— Отак і у мене. І ти знаєш, мені затишніше так — між людей. Я й не хочу на Олімп. А роман перекладемо. Після перемоги. «Є кістки… може й крила ще наростуть»…
— Наростуть, злетять. Вір. Ти ж поетичний пророк.
Коли Поету намагаються зламати крила, він змушений зробити неможливе: покинути край, без якого не уявляє життя. Край, де «кожну зерниночку вивірив на сльозу чи на ноту дзвінку», де «пісні, мов пелюстки, мело», де лелеки і «білим сяйвом осядуть на згарища стомлені зграї»… Залишити рідну домівку, де «черешня простягне заквітчані віти над світом», де «летить вишневий сніг садів дівчатам розрум’яненим на коси», де «сполохане крилами небо – то лелеки летять, то лелеки додому летять…»
Олега Гончаренка можна називати неофітом, а можна — лелекою, який на своїх зболених крилах летить від дому до дому через півсвіту — в іншу країну, Естонію, де чекає рідна душа — донька Надійка.
«Ми свій дім несемо за плечима душі,
межи крил, у засніжену невідь
і у чорні сніги, і у жовті дощі,
де погибель на палець мине від
посивілої кромки жаркого виска,
чи від серця — аж на волосину.
Ох, ця доля сумна, ох ця ноша важка…
І про те як зізнатися сину,
або доні маленькій, що поряд іде
(як горобчик, долонька — в долоні),
що наш дім дорогий уже, може, в «ніде»,
де вітриська гуляють холодні,
де аговкають луни у пусти глевкі,
де палає огненна гейєна?
Ще й дороги чужі, безнадійні такі –
через далеч таку безіменну…
Час нагадує риканням дальніх заграв,
що йому завинили нічим ми,
бо він сам же війною у нас же й украв
все, що стогне у душ за плечима.
Вже і рідних плачів не почути здаля…
І частіше спиняє нас втома…
А надія на те лиш, що кругла земля,
що йдемо ми із домом — додому.»
— Як ти? Де ти?
— Існую. Жеврію… але живий. Намагаюсь пристосуватися. Прогулянку зробив містом. Був у волонтерів. Навіть земляка зустрів. Завтра знову у волонтерів. Будемо працювати. Якось буде.
«Тихо в чаще можжевеля по обрыву. Осень - рыжая кобыла - чешет гривы. Над речным покровом берегов Слышен синий лязг...
2015 год мы встретили в Украине. И не перед телевизором, а проехали на автомобиле от Харькова до Киева. Дороги были...
Вокруг улыбки, смех, объятия. В нарядно убранном холле большого зала Хорген (нем. Horgen ZH) на западном побережье Цюрихского озера -...
Второе поколение мигрантов часто между культурами. О чем кричит рэп? Кто голоса поколения? Какой бы рэп для учебника отобрали? Почему...
Кантон Гларус (нем. Glarus, фр. Glaris, итал. Glarona, ромш. Glaruna) расположен в восточной Швейцарии на площади 685,4 км², окружен со...
Поэт Осип Мандельштам родился 14 января 1891 года в Варшаве. 12 октября 1938-го его, приговоренного к пяти годам лагерей за...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
Почему театр важен в жизни детей? Как увлечь ребенка театром? И почему детям полезно выступать на сцене? Чтобы ответить на...
— Буде нормально. Побачиш. Живий — це головне. Ти з донькою та онуками. Це багато. Донька задоволена, що тато поруч?
— Каже, звичайно.
— Отож. Туліться один до одного. Це рідне тепло. Особливо, коли за вікном двадцять градусів морозу.
Увечері 17 грудня Надійка повідомила мене, що тато у лікарні. Підозра на інсульт. Лікарі намагаються збити тиск. Нових крововиливів немає, і це вже добре. Він молодий, вольовий і просто так не здасться. Переможе хворобу.
На питання, як вона з усім цим справляється, Надійка відповіла: «Є завдання. Треба впоратися. Інших варіантів немає».
Гідна донька свого батька. Справжня розумниця.
Боротьба за життя тривала півроку. Кожен ранок починався зі слів: «Як Олег?» Сподівалися на краще…
20 червня 2024 року Надійка написала: «З сумом повідомляю, що сьогодні о 9-й годині ранку не стало мого тата. Він пішов тихо, уві сні».
Звістка приголомшила. Йому було 64 роки.
Відболіла розіпнута на реях душа «розтерзаного неофіта», відгоріло закривавлене серце, відблукали обпалені смутком думки… Згасла земна зірка на ймення Олег Гончаренко.
Тепер це світло ллється з небес.
«Тримаймося, сестричко! Якщо негоді здається, що вона вас зламала остаточно, це ще не привід їй так само остаточно повірити. Принаймні, поки є хоч маленька можливість триматися землі, противитись загину… тримаймося. Лише перед небом і дуби стають навколішки… Бо схилитися до землі перед небом дозволено навіть могутнім дубам… Деякі і мертві дерева — славні пам’ятники собі живим…»
Хіба такі люди зникають? Вони просто перестають ходити по Землі. Залишивши дорогоцінну творчу спадщину, поринають у хмари, спостерігають за нами з неба і чекають наших розумних дій. Бо просвіт у мороці абсурду веде нас до світла.
Цвіте Червона Рута — його творчість.
Я знову переконалася, яким мудрим і обдарованим був Олег, коли складала добірку його віршів для «Нового Континенту». Відгуки свідчать про поширення кола шанувальників його таланту.
«Іду кудись тихенько звідтіля,
де вись і даль ще мірялись на схлип…
Мій хліб такий же чорний, як земля…
Моя земля така ж тверда, як хліб…
А ще вони, як спомини, гіркі
й важкі, немов гріхи на вагах Бога…
Таких, здається, більш й нема ні в кого…
Волога, мов розплавлена, дорога…
Дерева голі… Збурені граки…
Непевні кроки… Втрачені роки…
Іду кудись від хати в тім саду,
де нас було у матері — три сина…
Вже за двома голосить далеч синя…
А я іще кудись уперто йду…»
З 25 лютого 2022 року Мелітополь перебуває під російською окупацією.
- «На ладони неба» – памяти Олега Гончаренко - 12 февраля 2026
- «На долоні неба» – пам’яті Олега Гончаренка - 12 февраля 2026
- «На ладони неба» – памяти Олега Гончаренко - 12 февраля 2026
- «На долоні неба» – пам’яті Олега Гончаренка - 12 февраля 2026
Ілюстрації:
Поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч Олег Гончаренко. 6 липня 2018 р. (© Стоялов Максим Викторович / Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0)
Центральна площа Мелітополя. 19 жовтня 2016 р. (© Олександра Григорович / Громадське надбання)
Олег Гончаренко (1959 – 2024)
Український поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч. Почесний житель Мелітополя. Лауреат Міжнародної премії України імені Тараса Шевченка (посмертно, 2025)
Зінаїда Вількорицька
Редактор літературно-художнього міжнародного альманаху «Новий Континент» (Чікаго – Хайфа), лауреат канадської премії імені Хемінгуея-2021
Поделитесь публикацией с друзьями