Стихи. Александр Кабанов плюс переклади Ірини Юрчук
В подборке представлены стихотворения украинского поэта Александра Кабанова из книг «Исходник» и «Сейчас начнётся». Автор благодарит Ирину Юрчук за переводы его стихов на украинский язык.
Украинский поэт, редактор, общественный деятель, пишет на русском и украинском языках. Родился в Херсоне (1968), живет и работает в Киеве. Автор 20 книг поэзии, многочисленных публикаций в периодике. Стихи переведены на украинский, английский, немецкий, французский, итальянский, нидерландский, португальский, финский, польский, сербский, белорусский, грузинский, иврит и другие языки. Его стихи в немецком переводе напечатала и швейцарская Neue Zürcher Zeitung.
Лауреат украинских и международных литературных премий: «Antologia», журнала «Interpoezia», Национального союза писателей Украины имени Максимилиана Кириенко-Волошина и других. В 2022-м награжден Главной премией 18-го Международного фестиваля гражданской поэзии итальянского города Верчелли (проходит под эгидой ЮНЕСКО) за достижения в современной литературе и книгу «La lingua del nemico / На языке врага» («Interlinea», Наваро, Италия, 2022. Директор: Roberto Cicala, перевод на итальянский: Alessandro Achilli). В 2024-м за книгу стихотворений «The Age of Vengeance» («KunLun Press», Нью-Йорк, США, 2023) в переводах на английский стал обладателем Международной премии имени Эрнеста Хемингуэя (журнал «Новый свет», Торонто, Канада).
Александр Кабанов с 2005 года – соучредитель и главный редактор журнала о современной культуре «ШО», который выходил в Киеве с 1995-го по февраль 2022-го на русском и украинском языках (проект закрыт из-за российского вторжения в Украину), а также основатель в Украине направления современной литературы фьюжн-поэзия (fusion poetry).
В этом году в Израиле и Украине вышла двадцатая книга стихов Александра Кабанова «Сейчас начнется».
* * * *
Страх меня охватил, и я благодарен ему –
потому, что он вытеснил ужас назло всему,
обхватил меня, прижимая: пусть сгинет мгла,
но его сменила тревога, и жизнь прошла.
Догорает осень, сжигая людей дотла:
за страницей – страницу, пусть сгинет мгла,
я готов быть книгой меж двух языков огня,
жизнь вернулась и ужас нашёл меня.
И сказал я ужасу: будда, христос, аллах,
пожалейте меня и пошлите обычный страх,
моё сердце – стог, в котором сидит игла,
я подвёл итог, заклиная: пусть сгинет мгла.
И опять меня охватил-обхватил мой страх,
поднимая над пропастью на четырёх руках,
он сказал мне губами из чистого серебра:
мгла не может сгинуть, пока она часть добра.
Часть добра, для которой замены нет,
потому, что мгла – настоящий влюблённый свет,
часть добра и деталь от хаоса бытия,
ну а всё остальное – грядущая жизнь твоя.
* * * *
Страх мене охопив і я дуже вдячний йому –
бо мій жах він витіснив начебто смерть саму,
бо схопив, притис мене: хай згинуть мла і зло,
але жах змінила тривога й життя пройшло.
Догоряє осінь і палить людей дотла:
ревно, посторінково, хай згине мла,
перетворюсь в книгу між двох язиків пожеж,
за життям – жахіття вернулось теж.
І благав я – слухали будда, христос, аллах:
заберіть мій жах і пошліть пересічний страх,
моє серце – стіг, а в нім голка стирчить мала,
і підвівши вислід, мовив: хай згине мла.
Мене знову тоді охопив-обійняв мій страх,
підійнявши над прірвою на чотирьох руках,
губи з чистого срібла, мовив: ще не пора,
мла не може згинути, поки це пай добра.
Пай добра, для якого замін нема,
бо імла – це закохане світло, а не пітьма,
пай добра і деталь від хаосу і буття,
Ну а решта – твоє намолене майбуття.
* * * *
Все государства движутся к упадку:
возьми себе в награду шоколадку,
но хочется застать эпоху роста:
возьми конфетку мятную с погоста.
Петляют мысли в голове убогой
и дроны зависают над дорогой:
они убили кошку и собачку,
кто уцелел – возьми печенья пачку.
В развалинах покинутого рая
мы роемся, наследство собирая:
джем яблочный – запретный плод, о, боже,
а чьи сапожки из змеиной кожи?
Ты – монтигомо ястребиный коготь,
бери, что хочешь – библию не трогать,
пусть остаётся богу на растопку,
всё остальное – вынесем за скобку.
Что знаем мы, любовь моя, гордыня:
волхвы в плену, отечество – пустыня,
и этой смутой правят варраваны,
инфоцыгане, коучи, шаманы.
О, монтигомо, пастырь наш, зануда,
спаси детей и выведи отсюда,
туда, где смерть живёт в своей могиле,
где божье слово остаётся в силе.
Где поселенцев охраняют плавни,
дневные ставни и ночные ставни,
туда, где спиннинг выгибает спину
в поклоне за улов – отцу и сыну.
* * * *
Усі держави йдуть до занепадку:
візьми як нагороду шоколадку,
епоху росту ще б застать доладну:
на цвинтарі візьми цукерку м’ятну.
Думки петляють в голові убогій
і дрони виснуть над рядном дороги:
вони убили кішку і собачку,
візьми, вцілілий, печива хоч пачку.
В руйновищах покинутого раю
ми риємось і спадщину збираєм:
джем яблучний – спокуси плід, зневіра,
на чобітки кому зміїна шкіра?
Ти – монтігомо яструбиний пазур,
бери будь-що, лиш біблію відразу
облиш, хай буде богові на розпал,
а решту – за дужки виносим
просто.
Де ми, любове ти моя, гордине:
В полоні волхви, рідний край — пустиня,
цим розбратом керують варравани,
інфоцигани, коучі, шамани.
О, монтігомо, пастирю, занудо,
врятуй дітей і виведи з нікуди,
туди, де смерть живе в своїй могилі,
де боже слово повсякчасно в силі.
Де поселенців захищають плавні,
нічні і денні насторожі ставні,
туди, де спінінг вигинає спину
в поклоні за улов отцю і сину.
* * * *
Перед самым началом утра, когда проступают швы,
едва подсохшие ранки, битое в кровь стекло,
возраст спящих людей, снега, листвы, травы:
не плачь, мой милый – непобедимо зло.
В час, когда трижды некому прокричать –
съеден петух на ужин, семейное серебро –
было украдено, вышел майн кампф в печать,
не плачь, мой милый – непобедимо добро.
Мертвые птицы, обняв свои гнезда, падают вниз,
тонут в море дельфины, это последний шанс –
дан во спасенье, но бог запретил ленд-лиз,
наше с тобой бессмертие – это баланс, баланс.
Голод, разруха, смерть, страх, первородный грех –
непобедимы все, нет на них топора,
и только любовь – сосёт, хавает грязь – за всех,
но только она – спасет, и только она – твой смех,
а вот теперь, мой милый, плакать пора, пора.
* * * *
Перед самим початком ранку, коли проступають шви,
ледь підсохлі ранки й бите до крові скло,
вік людей, що сплять, снігу, листви, трави:
не плач, мій милий, бо нездоланне зло.
В час, коли тричі прокричати нема кому –
на вечерю з’їдений півень, вкрадене сімейне сріблó –
надрукували майн кампф – чуму,
не плач, мій милий – бо нездоланне добро.
Мертві птахи, обнявши гнізда, падають вниз,
тонуть в морі дельфіни, і це останній шанс
на порятунок, та бог заборонив ленд-ліз,
наше з тобою безсмертя – це баланс, баланс.
Місто, розруха, смерть, жах, первородний гріх –
нездоланні всі, на них сокири нема,
і тільки любов ссе, хватає грязюку за всіх,
і тільки вона – врятує, і тільки вона – твій сміх,
а ось тепер, мій милий, плакати вже пора.
* * * *
Кто мог предвидеть
страшный мор
в одной шестой земли:
меня зачистили в упор,
под корень извели.
Тогда империя сошла,
как мыльная вода –
сквозь чёрную воронку зла:
прощай, моя звезда.
Слегка потрескивал мангал
среди родных могил,
когда я ноги раздвигал
и с нежностью входил.
Кто знал, что будет впереди:
погром, чума, война,
любовь и рак в её груди,
стенания – стена.
Кто ведал в тишине дворов
сквозь онеменье птиц:
про мову нынешних воров
и про язык убийц?
Где память, словно
яд для стрел,
и высота – на дне,
кто в прошлое,
как в даль смотрел
и плакал обо мне.
* * * *
Хто міг завбачити цей мор
на шостій частці мли:
мене зачистили в упор,
під корінь ізвели.
Тоді імперія зійшла,
як миляна вода –
прощай крізь чорну вирву зла,
зоря моя бліда.
Мангал потріскував, жадав
дістатись домовин,
коли я ноги розсував
і входив ніжно в згин.
Хто знав, що буде далі: стрьом,
погром, чума, війна,
любов чи рак у грудях, злом,
стенання, чи стіна.
Хто відав в затишку дворів
і крізь немотність птиць
про справжню мову крадіїв
і про язик убивць?
Де пам’ять стрілами отрут,
і висота – на дні,
хто заглядав у бýле тут
і плакав по мені.
* * * *
Мы поедем за летом, куда бы оно
ни сбежало от нас в календарь
или в море с пиратами плыть заодно,
погасив на бушприте фонарь.
Нас с тобою азорские ждут острова:
где целебная в ямах вода,
там, на чайных кустах, отдыхает листва
и пасёт ананасы звезда.
А потом, мы отправимся дальше на юг:
вдохновению нужен разбег,
там, где солнце висит, как спасательный круг,
а в одессе и в киеве – снег.
А в одессе и в киеве снег и война,
только серый, промозглый ноябрь,
тяжело и отчаянно дышит страна,
вынимая осколки из жабр.
И тогда мы с тобой открываем глаза:
а над нами – небесный ангар,
снежный фронт, а за ним – тыловая гроза,
улетает на юг байрактар.
Жаль, что лето окончилось, словно кино,
так бывает всегда у живых,
а для мёртвых положено лето одно –
это – лета забвения их.
Или стикс, если долго смотреть на костёр
и хорошие книги читать,
это август все листья в ладонях растёр,
чтобы в бомбоубежище спать.
* * * *
Подамося за літом, куди би воно
не втікало від нас в календар
або в море з піратами ген заодно,
на бушприті згасивши ліхтар.
І азорські чекають на нас острови,
де цілюща вода у ярках,
там, на чайних кущах відпочинок листви
й ананаси пасуться в зірках.
Ми направимо далі на південь наш струг,
бо натхненню потрібний розбіг:
де висить і врятовує сонячний круг,
а в одесі і в києві – сніг.
А в одесі і києві сніг і війна,
лиш закляклий хмурний листопад,
там країна осколки із зябер вийма,
у задишці від болісних втрат.
Тільки очі відкриємо – передова,
а над нами небесний ангар,
сніжний фронт, а подалі гроза тилова,
і у вирій летить байрактар.
Кінострічкою літо скінчиться, мине,
так буває завжди у живих,
а для мертвих відведено літо одне –
річка лета – непам’ять про них.
Річка стікс, якщо довго вглядатись в вогонь,
якщо книги читати товсті,
серпень тре і здуває все листя з долонь,
щоб заснути скоріш в укритті.
* * * *
Я завернул за угол дома,
чтоб отыскать последний храм
на улице, что мне знакома
по довоенным вечерам.
Вокруг июль: пастель и уголь,
вот-вот проступит акварель,
и дом разбомблен, только угол
остался от него теперь.
А за углом горит, вестимо,
фонарь, рассеивая дым:
пусть молятся руины рима
святым развалинам моим.
Пусть через них ведёт дорога —
и не теряется в веках —
туда, где мать выносит бога
из-под завала, на руках.
И с ним стоит на перекрёстке,
теряя к смерти интерес:
вся, как благая весть, в извёстке –
о том, что сын её воскрес.
* * * *
Я, вийшовши з-за рогу дому,
останній храм шукав і шлях
на вулиці, мені знайомій
по довоєнних вечорах.
Кругом весна: пастель, вугілля,
ось-ось проступить акварель,
в розбомбленому погоріллі
від дому – кут лише тепер.
Ліхтар за рогом пасма диму
просвічує, й нічого крім,
хай моляться руїни риму
святим розвалищам моїм.
Хай через них веде дорога
і не загубиться в віках,
бо матір тут виносить бога
з-попід завалів на руках.
Стоїть на перехресті міста,
до смерті губить інтерес,
вся у вапні, як благовістя
про те, що син її воскрес.
- Стихи. Александр Кабанов плюс переклади Ірини Юрчук - 25 ноября 2025
- Стихи. Александр Кабанов плюс переклади Ірини Юрчук - 25 ноября 2025
Изображения:
Украинский поэт Александр Кабанов (© Елена Кимельфельд / Courtesy photo)
В этом году в Израиле и Украине вышла двадцатая книга стихов Александра Кабанова «Сейчас начнется» (Courtesy photo)
Поделитесь публикацией с друзьями