подписка
 

Переводы » Вірші як надземний перехід: Ірина Юрчук про мову і життя

Вірші як надземний перехід: Ірина Юрчук про мову і життя
Двомовний поет і перекладач Ірина Юрчук (Courtesy Photo)
подписка
Переводы

Вірші як надземний перехід: Ірина Юрчук про мову і життя

Що означає перекладати з «мови ворога»? Яка роль поетичного перекладу в сучасному діалозі української і російськовної літератур? Що знає про українську поезію середній європеєць? Чи здатна перекладна література поєднувати те, що політика роз’єднує? На ці та інші питання відповіла поет і перекладач Ірина Юрчук.

Читать на русском: Стихи как надземный переход: Ирина Юрчук о языке и жизни

 

Інтерв’ю для Радіо Свобода зроблено в редакції «Швейцарія для всіх» на українській мові і перекладено на російську.

Ірина Юрчук

Народилася і зросла у Харкові. З 2001-го вона живе у німецькому місті Ольденбурзі, працює лікарем і пише вірші українською і російською — для дорослих і дітей. Член Харківського клубу пісенної поезії імені Юрія Візбора. Автор чотирьох збірок поезій. Лауреат Всеукраїнського літконкурсу «Рукомисло», міжнародних поетичних конкурсів «ІнтеРеальність» і «Редкая птица», учасниця редакційних рад низки літературних альманахів. Нещодавно у київському видавництві «Друкарський двір Олега Федорова» вийшла книга «Надземний перехід», яка поєднала поезію сучасних російськомовних авторів, переклади їх творів українською мовою та власні двомовні вірші Ірини Юрчук.

— Як виникла ідея антології? Що надихало?

— Я надихалася майстерністю обраних поетів, скарбами рідної мови і бажанням розширити рамки власних можливостей. Коли накопичилась певна кількість перекладів і авторів, з’явилась думка об’єднати це в книзі. Праця над нею збіглася з необхідністю час від часу психологічно відсторонюватися від жахливих реалій війни, коли відчувала, що не витримую вже потоку трагічних новин. Помітила: коли поринаю у переклад, інше якось відсторонюється. Отже, для мене це було ще й своєрідною відволікаючою терапією.

— Куди веде «Надземний перехід»?

— Я хотіла побудувати «міст» між мовами й епохами, між сучасниками та наступними поколіннями українців — для переходу від нав’язаного історією останнього століття чужорідного мовного простору до природного українського. Моєю метою було полегшити цей перехід і не допустити значних втрат у власній культурній скарбниці. Передусім було бажання на переході між мовами зберегти найцінніше. У цьому, власне, полягає ідея книги і зміст її назви. «Надземний» — тому що на цьому складному переході важливо піднятися над суперечками і баталіями, щоб обійтися найменшими втратами. Мною також керувало прагнення дослідження: освоєння і порівняння можливостей, музики звучання двох різних мов як поетичних інструментів.

«Надземний перехід» поєднує поезію сучасних російськомовних авторів, переклади їх творів українською мовою та власні вірші Ірини Юрчук (© forall.swiss)
«Надземний перехід» поєднує поезію сучасних російськомовних авторів, переклади їх творів українською мовою та власні вірші Ірини Юрчук (© forall.swiss)

Важливою мотивацією була і самоосвіта, бо віршування для мене — найкращий засіб засвоєння мов. Під час перекладання вдивляєшся в кожне слово дуже уважно, аналізуєш зміст особливо вдумливо, тут не обійтися без постійних відвідувань словників, заглибленого дослідження значень словоформ, вживання фразеологізмів тощо. Отже це було і моїм способом вдосконалення власної української. Вона в мене, особливо усна, була пошкодженою, бо я вже чверть сторіччя волею долі відірвана від мовного поля.

— Що важливіше в перекладі вірша: збереження сенсу чи звукопису оригіналу?

— Обидві складові важливі. Переклад — це маленьке життя у просторі і часі вірша, і завжди балансування між цими двома підводними каменями: одночасний острах втратити якийсь важливий смисловий посил, ризик відступити від тексту і авторського замислу — з одного боку, і ризик розбавити текст «відсебеньками», поступившись звукописом і стилем, що притаманні поетові, — з іншого. Перекладач має ще більше обмежень, ніж сам поет. Якщо автор обмежений лише потребами форми, то перекладач, крім цього, має в межі форми вбудувати ще і думки, почуття й образну палітру автора. Форма іноді зобов’язує перекладача визнавати поразку, розписуючись у власному безсиллі наздогнати за раз обох цих сонячних зайчиків. Але ж ці вимушені фіаско часто компенсуються маленькими перемогами, коли вдається знайти в іншій мові достойну заміну авторській задумці. І це дійсно щасливі моменти, винагорода за пошуки і зусилля.

image description
image description

— Яка роль поетичного перекладу в сучасному діалозі української і російської літератури?

— На жаль, чи на щастя — судити не мені, але я не бачу зараз культурного діалогу між українською та російською літературами. Думаю, що такого діалогу не може бути взагалі щонайменше в найближчі десятиріччя, а то і сторіччя. Тут буде доречна цитата з віршів Олександра Кабанова:

«Станет опасною библиотека
для человечества впредь,
а для людей двадцать первого века —
можно от слова — сгореть.»

І в перекладі:

Бібліотека — оплот лихоліття,
згубний на розвиток вплив,
бо для людей в двадцять першім столітті —
можна згоріти від слів.

Українська сучасна література взагалі і поезія зокрема відроджуються і розвиваються швидкими темпами, при цьому усіма силами свідомо відмежовуючись від російської якомога далі. Російська мова, що цілком зрозуміло, поступово стає для багатьох українців болісним чинником в травмованому війною повсякденні. Багатьом боляче її навіть чути, не то що нею розмовляти. Іншими словами, відбувається закономірний процес відторгнення і заміни російської, що відступає, рідною українською.

Ірина Берлянд: «Про «братський народ» вже соромно говорити»

Я підтримую тісні зв’язки з українською спільнотою і помітила, що українці все менше цікавляться і культурою сусіда-агресора взагалі. І це не стільки протест, скільки самоідентифікація, самоочищення і мовний самозахист власного внутрішнього світу від чужорідного вторгнення. Мова в суспільстві стає чимось на кшталт імунного захисту в живому організмі. Між двома мовами й культурами після жахливої російської навали розверзлась прірва, і прірва ця неуклінно зростає. Отож є загроза втратити пласт власної української культури. Вважаю, що творчий доробок вільного слова поетів, які живуть (жили) і пишуть (писали) російською в Україні або за її межами, — це теж важливий пласт нашої культури, моєї культури. Їх багато. Є серед них і такі, що зараз стоять на лінії фронту зі зброєю в руках проти орди.

— Як добирали вірші для книги?

— Коли я почала перекладати, про антологію ще й гадки не було. Спробувала це перш за все тому, що мені було цікаво: а чи зможу? Це була моя нова планка. Мені хотілося якогось якісного стрибка в невідоме, випробування власних можливостей. Коли в друзях найкращі поети сучасності, блукання мережею створює умови абсолютно випадкової вибірки блискучих текстів.

Натрапляєш у стрічці на черговий шедевр, захоплюєшся, і ось ти вже опиняєшся всередині, в іншому вимірі і реальності, чуєш музику, поринаєш в ритмику. І починається щось на кшталт бального танцю і водночас хорового співу з автором. Заграють мовні оркестри, що лунають з глибин підсвідомості, вступають інші музичні інструменти — і на виході створюється якісно інша музика звучань, інші рухи, інша мовна пластика.

Одних авторів я перекладала просто тому, що відчуваю себе комфортно і гарно під променями і струменями їхніх рядків, у світі їхніх віршів, де душа почуває себе, наче вдома, звідки не хочеться виходити. Декого з поетів мені хотілося перекласти, ще й задля того, щоб підтримати. Бо я в цій війні фізично все ж таки ззовні, а вони — у самому пеклі. Тих, кого вже немає з нами, мені хотілося перекласти, щоб в майбутньому не втратити їх для України. Мені здавалося, вони з потойбіччя подають мені знаки, що прагнуть цього.

Мотивації були дуже різні, але є дещо спільне для всіх: я люблю кожного з них, а без цього, як на мене, достойно перекласти неможливо.

Були і сумніви: а чи впораюсь? Оця досконала гармонія, що грає усіми барвами світу, і я… Але ж переклад — справа дуже азартна. І азарту тим більше, чим складніше завдання стоїть переді мною. Автори бачили вже готовий результат, читачі схвалювали, фахівці з мови іноді вносили конструктивні пропозиції щодо вдосконалення, і я намагалась дослухатися їхніх зауважень. Це був цікавий досвід взаємодії і розвитку.

Книги Ірини Юрчук (Courtesy Photo)
Книги Ірини Юрчук (Courtesy Photo)

— Чи є улюблені рядки, образи з перекладених віршів, які зворушили особливо?

— Для відповіді я мала би процитувати всю книгу, бо кожним автором і перекладеним віршем дорожу безконечно: кожний з них зворушив чи торкнув якусь окрему струнку душі.

image description
image description

Ось голос Ірини Євси з її майстерністю деталізації і психологічних портретів, точністю висловів, особливою синтаксичною побудовою речень і рядків:

«…Безнадзорные, сокращающие до мига
путь извилистый от собеса к небытию,
слышат музыку: это вслед им поет Доминго
на балконе, как на переднем своем краю…»

І в перекладі:

Безпричальні, вони скорочують путь до миті,
від дверей соцзабеза просто до небуття,
чують музику: їм Домінго співа в блакиті
на балконі, як на переднім краї чуття.

Поезії початку повномасштабної війни — суцільний біль, зафільмований пам’яттю тих, хто це пережив, як Ірина Іванченко:

«…Наука бегства, опыт выживанья,
удавкой затянулась простыня,
мне снится: каждый выстрел в мирозданье —
прямое попадание в меня…»

І переклад цих рядків:

Наука втечі, виживання досвід,
жме шию простирадло, як петля,
снить, що в світобудову кожний постріл —
пряме влучання в мене іздаля.

І далі, з течією воєнних років кожний поет веде свій поетичний щоденник, проходить свій шлях випробувань, надій, досвіду, що травмує. Олександр Ратнер пише про пораненого воїна в місті Дніпро:

«…Весь в датчиках, растерзанный, нагой,
На свете том уже одной ногой,
Ты вдох последний сделаешь, чтоб снова,
За миг до перехода в забытьё,
Как душу, имя выдохнуть её
И не успеть сказать три главных слова.»

І українською:

Весь в датчиках, розтерзаний, нагий,
У кроці до небесних берегів,
Ти вдих останній свій осилиш знову,
Ім’я її за мить до забуття
Ти видихнеш, як душу із життя,
Й не встигнеш проректи три чільних слова.

А ось що відчуває у Києві Олександр Кабанов, слухаючи воєнні зведення про рідний Херсон:

«…И в тёмном устье трудодня,
мечтающем о лете,
херсонцы выловят меня
и вновь — запостят в сети…»

І український варіант:

Херсонці в запалі будов
і мрій про узбережжя
мене дістануть, як улов,
й поширять у мережі.

І відчайдушні спроби зберегти рівновагу тих, хто знаходиться далеко від війни, на іншому континенті, але для кого вона — катастрофа, руйнування основ світобудови, як це відчувається у Каті Капович:

«…Послушай, послушай, там ветер такой
большие деревья в потёмках качает,
с ним воздух становится быстрой рекой,
и звёзды, как будто кувшинки, всплывают.
Покуда под ветром плывёт этот дом,
давай мы на свете ещё поживём…»

І переклад:

Послухай, послухай, там вітер такий
великі дерева над ніччю хитає,
повітря стає течією ріки,
й зірки, як латаття, за нею спливають.
І поки цей вітер — землі рушієм,
Давай на цім світі ми ще поживем.

image description
image description

Раніше було модно називати великих науковців зубрами від науки. Якщо дозволити таку паралель щодо поезії — більшість авторів, що я переклала — це навіть не «зубри», а, на мій погляд, «мамонти» від поезії. Цвєтков і Кєнжеєв, Кабанов і Євса, Гандельсман і Капович — це ж такі віртуози слова, що не можна втратити для наступних поколінь українців їхні поетичні скарби при переході. І мої переклади — це спроба зберегти творчий доробок кожного з них через мовну пам’ять, закодувавши їхні вірші смисловими кодами української мови, не дати безслідно зникнути їхнім рядкам у льодовиковому періоді, що настав для російськомовної поезії в Україні.

— Як вдалося зібрати унікальні поетичні голоси вісімнадцяти різних авторів в одній книжковій палітурці й зберегти гармонію і стильове розмаїття?

— Поетичне бачення і голоси різних поетів — це відокремлені світи або навіть всесвіти. Це були захоплюючі мандри — переноситись між ними. Наприклад, коли ми часто гостюємо в чиємусь домі, то розуміємо специфічні звички, особливості поведінки і правил господарів, пристосовуємося до них, поважаємо і приймаємо. Кожний новий дім — зовсім інший. Я намагаюсь бути гнучкою і пластичною, розуміти зсередини, проникатися думками і почуттями іншої людини. Бо авторський стиль — це набір індивідуальних особливостей, прийомів, способу бачення і образного поетичного діапазону. Стиль відкривається і всотується, чим далі мандруєш рядками поета. Перекладач має вміти перевтілюватися в автора і висловлюватись в перекладі нібито від його імені. Іноді знаходиш наче непоганий варіант перекладу, що і в розмір, і в ритміку вбудовується, і сенс передає, — але все ж таки відмовляєшся від нього і шукаєш щось інше, бо такі словоформи і мовні обороти не типові для цього автора і будуть у вірші наче бельмо на оці.

— Що знає про українську поезію середній європеєць?

— Коли я приїхала до Німеччини на самому початку двотисячних, розмови з місцевими мешканцями мене дуже дивували цілковитою необізнаністю щодо України. Коли вимовляла «Шевченко», розмова відразу переходила до теми футболу, а не поезії. Моїм співрозмовникам, хоча це були люди досить інтелектуально розвинені, навіть не спадало на думку, що є ще й поет і художник Тарас Григорович Шевченко — провідник ідей національної гідності, боротьби за визволення українців від пригнічення з боку Московії. Думаю, тодішня російська пропаганда грала тут не останню роль, бо про Україну середній європеєць, якщо щось і чув, то був впевненний, що це такий собі пострадянський придаток до Росії, а українська мова — лиш один з діалектів російської.

Стихи. Александр Кабанов плюс переклади Ірини Юрчук

Зараз картина інша. Роки війни розповіли Європі і світу про Україну більше, ніж століття перебування «під Росією». Зростає розуміння ролі і значення України, а відповідно і цікавість, і симпатії до неї, захоплення нею і її мовою, українська набуває все більшого значення для Європи і світу. Відкриваються нові можливості вивчення української мови, історії та культури в школах, гімназіях, університетах тощо. За українською — перспектива, і ці тенденції, на мою думку, тільки зростатимуть після перемоги України і під час її відбудови.

— Як це — бути водночас лікарем і поетом? Як доля і професія впливають на перекладацький погляд?

— Я народилася і півжиття прожила у Харкові. А потім доля привела мене на чужину, і саме через поезію зберігається мій зв’язок з близькими по світогляду людьми, Україною і українською культурою. Медицина навчила мене краще розуміти людей, враховувати індивідуальні особливості, відрізняти природне і гармонійне від хворобливого і хаотичного, чітко розмежовувати, систематизувати, узагальнювати, осмислювати явища з різних точок зору. І багато, без передиху, працювати. Поетом відчуваю себе досить давно, останні роки присвячую немало часу і перекладу віршів. «Надземний перехід» став моєю першою книгою у цьому жанрі. Я і сама не можу пояснити, як це відбувається, коли, наприклад, під час обходу у німецькій клініці раптово настає вірш. І тоді йдуть паралельні начебто несумісні процеси на різних мовах, аж поки донесеш: вірш — до аркуша паперу, а діагноз і медичні призначення — до історії хвороби пацієнта, щоб записати. Якимось дивним чином це вдається.

— Що для вас означає писати двома мовами і перекладати з російської на українську — це спротив чи діалог?

— Українська в нас — єдина офіційна мова, а українізація — це логічний мовний розвиток. В моїй пораненій війною Україні зміни йдуть широким кроком. Якщо я з чимось не згодна — то тільки з форсуванням, можливими агресивними або руйнівними методами українізації в культурі і в нас саміх, з закликами неодмінно й суворо заборонити собі російську. Бо заборонивши собі мову, можна втратити і зруйнувати власні першооснови, що ввійшли в нас з материнським молоком і першим дитячим лепетом — і це стосується будь-якої мови. Значна частина з нас зростала у російськомовному середовищі — це факт, яким російська пропаганда маніпулює для цілей війни.

Впевнена, що згубно автоматично переносити своє ставлення до режиму, який давив і знищував українське, на мову. Вона є мовою злочинного режиму, але вона одночасно є також мовою борців з ним: Старовойтової, Політковської, Нємцова тощо. Вона є мовою Мандельштама, який сам був закатований режимом, мовою Пастернака, якого зацькував режим, мовою Окуджави, якого я вважаю сумлінням мого покоління. Для мене це також мова моєї мами, з нею росла моя душа. І мене демонтаж пам’ятників чи мовні баталії пригнічують і дуже нагадують те, що ми вже колись проходили і через що опинились у цьому історичному жаху: гасла типу «догнать и перегнать», «повернуть реки вспять», «мы наш, мы новый мир построим», «весь мир разрушим до основанья, а затем…»

Я не вважаю російську мову ворожою мені. Це моя друга рідна мова. Думаю, що людина не повинна відрікатися від мови тільки за те, що її обрали для спілкування диктатори, злочинці і терористи. Людство не зреклося мови Гете і Шиллера через те, що нею розмовляв Гітлер.

І ще я відрізняю російську літературну мову від їхньої розхожої, дійсно ворожої, де через слово вживається обсценна лексика, яка таки є руйнівною. От з цією потворною мовою я конфронтую. Оце дійсно має бути вилучено і вирвано з корінням з українського мовного простору, якому така гидота взагалі не притаманна. А ці потворні словоформи перебралися ж до нашої мови і оселилися тут як у себе вдома — ось з чим треба дійсно боротися. Людина бере і несе по життю не саму мову, а ті поняття і образи, що нею закодовано. А що взяти до себе в душу, а що відкинути — це кожний вирішує сам. Російська мова зазнає поразку у війні Росії проти України, і думаю, що її присутність в Україні буде щодалі зменшуватися. Бо країна-загарбник руйнує вщент все, залишаючи за собою пустелю не тільки на землі, а і в культурному, і в мовному просторі.

Ось як цю думку висловив поет Віктор Фет:

«Единственные верные слова
и рифмы найдены до нас; но ныне
они летят в нахлынувшей пустыне,
как некие былые существа.
Их лёт подённый краток и жесток;
тела их бьются в ветровой щиток;
и память всходит звёздными путями
для многих, кто пустыню пересёк.»

І українською:

Єдино вірні праведні слова
і рими знайдені до нас; а нині
вони в провалля хлинули пустинні,
як згублені істоти без єства.
Їх літ поденний крає до кісток;
тіла їх б’ються в вітровий щиток;
і пам’ять йде чумацькими шляхами
до тих, хто тою пусткою ходок.

Victor Fet: «The world of soviet and russian culture has long been dead»

— Над чим працюєте зараз і які маєте творчі плани?

— Зараз у київському видавництві «Друкарський двір Олега Федорова» вже готовий макет наступної книги перекладів. Цього разу я зосередила перекладацькі зусилля на творчості не багатьох, а лише одного київського поета — Миколи Лобанова — майстра асоціацій і приборкувача оксюморонів. Мені давно близькі його вірші — світлі, мудрі, ліричні, іроничні, а його стиль неможливо сплутати ні з чиїм:

«…Глянь — в сердцах надежды долька,
Грех расспрашивать, но всё же:
«Чей ты, Отче: наш — и только?
Или их, незваных, тоже?»
Тишины угар. Обидно.
Век скукоженный — пробелом,
Полумрак, ни зги не видно,
Только домик, белый-белый».

Ті ж самі лобановські рядки в перекладі українською:

…Глянь — в серцях надії долька,
Гріх питати — дай ознаку,
Чий ти, Отче: наш і тільки?
Чи й отих, незваних, також?
Тиша вигоріла. Шкóда.
Час скоцюрблений — пробілом.
Напівтьма, не видно броду.
Тільки хатка, біла-біла.

Вірші Олександра Кабанова перекладені багатьма мовами, його добре знаюсь у світі, хотілось би, щоб більше читали і в Україні. Перекладів його поезії в мене накопичилося на вагому книгу, що чекає своєї черги в наш складний час:

«…У подсолнуха — чёрное семя
созревает с поправкой на свет,
наступает последнее время
вместе с богом, которого нет…»

І українською:

Серце соняха — чорне насіння
визріває, мов світла зерно,
наступають часи неспасіння
з богом, що не існує давно…

image description
image description

Є задумка перекладу творів російськомовних поетів, які загинули, захищаючи Україну. Це найменше, що ми могли б зробити для них.

Назбиралося українських віршів на власний збірник; є чималий кошик віршів для дітей, і давно хотілося б видати файну поетичну дитячу книгу. Планів багато — вистачило б життя.

— Чи здатна перекладна література поєднувати те, що політика роз’єднує?

— Якщо ми зараз говоримо про перекладну літературу взагалі, то безумовно здатна. Завдяки перекладам різні люди, нації, народи долають мовні бар’єри, знаходять щось спільне і дійсно зближуються ментально, маючи доступ до іноземних творів. Я сама зростала на читанні товстих журналів «Іноземна література» і «Всесвіт». Поезію Шекспіра і Кіплінга, Ґете і Рільке, Лорки і Хіменеса ввібрала в себе саме через переклади. Щодо конкретно перекладів з російської українською і навпаки, то тут, як мені відомо, має місце поки що однобічна зацікавленість — лише з боку українців. Наприклад, багато російськомовних текстів відомих пісень зараз перекладено українською і залюбки співаються, так вони отримують в Україні нове життя. Я чула дещо з Окуджави українською — це органічно, і вірю, що він, перекладений, відтепер нам ближче.

Українці завжди цінували незалежність, довіру, мир. І наприкінці дванадцятого року злочинної війні і четвертого року жахливої повномасштабної російської агресії ми прагнемо надійного, довгострокового миру і остаточного звільнення від гнітючого культурного засилля сусідньої держави-руйнівниці. Про переклади творів української літератури для росіян мені судити важко, чи потрібно це їм? На жаль, думаю, що без зламу імперської точки зору більшість населення тієї території і надалі знецінюватиме українську культуру, як це досі було протягом віків відносно України та інших так званих «національних меншин і окраїн». Хоча і не виключаю, що після закінчення війни у декого з росіян може розвинутись цікавість до вивчення української. Але це вже їхня справа, хай вони з цим самі працюють.

Марина Охримовская
Марина Охримовская недавно публиковал (посмотреть все)

Ілюстрації:

Двомовний поет і перекладач Ірина Юрчук (Courtesy Photo)

«Надземний перехід» поєднує поезію сучасних російськомовних авторів, переклади їх творів українською мовою та власні вірші Ірини Юрчук (© forall.swiss)

Книги Ірини Юрчук (Courtesy Photo)

 

Чтобы всегда быть в курсе событий, воспользуйтесь нашей службой рассылки новостей

Мы не спамим! Прочтите нашу политику конфиденциальности, чтобы узнать больше.

Поделитесь публикацией с друзьями

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Похожие тексты на эту тематику