Земля і небо Павла Шмулевича, який пережив тортури
Привітний чоловік стримано розповідає, як вижив під тортурами під час окупації Херсона. Це Павло Шмулевич, староста синагог Єврейської громади Цюриха. На цю розмову пішли роки терапії. Але вже за два місяці після звільнення він знову запускав повітряних зміїв - на фестивалі в Італії.
Павло Шмулевич народився у Херсоні в рік проголошення незалежності України. Закінчив одну з найстаріших на сході країни єврейських шкіл. У 2004 році вперше відвідав Ізраїль і захопився повітряними зміями. У 2017-му заснував Українську асоціацію повітряних зміїв. «До нас долучалися кайтфлаєри — шанувальники повітряних зміїв — з усієї країни. Бо в Херсонській області є всі види вітрів, — натхненно розповідає співрозмовник, — морський, степовий, пустельний, як в арабських країнах, і річковий біля Дніпра».
У 2022 році Шмулевич працював головним консультантом у Національному інституті стратегічних досліджень при Президентові України, а роком раніше здобув ступінь доктора філософії з економіки у Херсонському національному технічному університеті. Займався стратегічним розвитком регіонального туризму, зокрема проєктом «Херсон — столиця повітряних зміїв України». Голос співрозмовника зривається: «А тепер багато територій, на які ми мали плани, окуповані Росією, великі ділянки заміновані. Про Олешківську пустелю, плавні Дніпра боюся й думати. Там уже п’ятий рік триває війна, а це ж локації міжнародного рівня».
За словами Шмулевича, у його оточенні до 24 лютого 2022 року війна Росії проти України вважалася неможливою: «Ми вірили й віримо в Україну. Був 2014 рік, Крим, Донбас. Але повномасштабна війна? У це навколо мене не вірив ніхто». Коли російські війська зосередилися вздовж українського кордону, Херсон жив звичним життям. Щойно відбулися регіональні змагання повітряних зміїв. Про російське вторгнення Павло дізнався вранці з робочого чату, де обговорювали події: «Того ж дня мій керівник в інституті Олександр Максименко та його дружина, тележурналістка Анжела Слободян, доїхали до Антонівського мосту через Дніпро, бачили вибухи й зняли відео». Спершу російська армія обійшла місто з населенням 280 тисяч людей.
Херсон опинився в блокаді. Артилерійські обстріли почалися 1 березня. Міст через Дніпро контролювали російські військові. Перекривалися виїзди на Миколаїв, дороги мінували, з’явилися блокпости. Російські солдати заради розваги обстрілювали українські цивільні автомобілі. Серед населення наростала паніка. Мер Ігор Колихаєв був серед небагатьох керівників, хто залишався в Херсоні. Він вирішив бути поруч із людьми, які його обрали. Понад місяць від початку вторгнення він працював в адміністрації під українським прапором. Саме завдяки його зусиллям херсонці почали отримувати безкоштовний хліб, працювали банкомати й відкрилися супермаркети, що запобігло загрозі мародерства. У квітні окупаційна влада зажадала, щоб Колихаєв залишив мерію. Він продовжував діяти задля захисту цивільного населення з іншого офісу, але його повноваження стрімко скорочувалися.
Павло Шмулевич і Олександр Максименко часто підтримували зв’язок із мером. Вони також регулярно надсилали до Києва аналітичні звіти про життя окупованого міста, формулювали очікування від центральної влади. «Ми були на своїй землі, яку я люблю. Це мій дім. Навіть думки не виникало, що роблю щось проти російської армії», — каже Павло. Анжела Слободян чотири місяці передавала з окупованого Херсона репортажі для підконтрольного Україні телебачення. Інтернет ставав дедалі менш доступним. Нова влада запроваджувала рублі, завозила продукти низької якості, переважно з так званих «ЛНР» і «ДНР». У червні зв’язок, який забезпечувала Україна, майже повністю зник. З’явилися російські сім-карти «Связь», призначені лише для окупованих територій. Почали зникати люди.
Ігоря Колихаєва забрали серед білого дня 28 червня. По Павла Шмулевича прийшли ближче до вечора 6 липня: «Мама брала участь у групі взаємодопомоги, які містяни створювали в окупації. Вона пішла провідати літніх подруг і замкнула квартиру своїм ключем із того боку. Раптом почали гупати у двері: “Открывай, полиция!” Рефлекторно потягнувся набрати 102 — і відразу схаменувся. Руки тремтіли: “Зараз!” А з того боку вже били у двері важкими берцями: “Открывай, сука!” Увірвалися шестеро в камуфляжі й балаклавах, повалили на підлогу обличчям донизу, били ногами. Болі не відчував, лише приниження».
«Тихо в чаще можжевеля по обрыву. Осень - рыжая кобыла - чешет гривы. Над речным покровом берегов Слышен синий лязг...
Кантон Гларус (нем. Glarus, фр. Glaris, итал. Glarona, ромш. Glaruna) расположен в восточной Швейцарии на площади 685,4 км², окружен со...
Второе поколение мигрантов часто между культурами. О чем кричит рэп? Кто голоса поколения? Какой бы рэп для учебника отобрали? Почему...
Тема «Русский язык за рубежом: семья, школа, общество» собрала в конце ноября в Посольстве РФ в Берне около 60 преподавателей...
Вокруг улыбки, смех, объятия. В нарядно убранном холле большого зала Хорген (нем. Horgen ZH) на западном побережье Цюрихского озера -...
Почему театр важен в жизни детей? Как увлечь ребенка театром? И почему детям полезно выступать на сцене? Чтобы ответить на...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
2015 год мы встретили в Украине. И не перед телевизором, а проехали на автомобиле от Харькова до Киева. Дороги были...
«Думал, не придем? Что ты там кому писал? Сейчас всё найдем, не волнуйся!» Вони знали, навіщо прийшли, обшуку як такого не було, розкидали речі, забрали оргтехніку, мобільний телефон, знайшли гроші: «Это вам больше не нужно, мы забираем», — кинули кілька купюр, наче подачку. Руки зв’язали за спиною, на голову — тканинний мішок: «На выход!» Запхали в машину й повезли. 70-річна мати — Сусанна Шмулевич — шукала сина у військовій комендатурі, СІЗО та інших установах. Їй відповідали: «Его здесь нет. Не ходите, женщина, только хуже сделаете. Поднимаем дело. Передачи запрещены».
Павло опинився в ізоляторі тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, 3. Від їхньої з мамою квартири в будинку на вулиці Миру — щонайбільше пів години пішки. Але до цього усвідомлення ще треба було дожити. До останнього не знав ані де він, ані що з мамою: «Всем передачку приносили, а тебе, Шмулевич, ничего нет»… Приймали в’язнів однаково. «Лицом к стене! Шире ноги! Шире ноги! Что делал?» — били гумовим кийком по ногах. «Его — туда! Его — туда! Его — в “двадцатку!”» Це Шмулевича — в «двадцятку», другий поверх. У камері, розрахованій на двох, — семеро, почалися розпитування: «Що робив?» — «Нічого, просто аналітик». — «Військову техніку знімав?» — «Ні». — «Точно ні?» — «Ні». — «Кілька днів — і відпустять».
Будівля була наповнена стогонами й криками. Кожен знав свою роль. Щоразу, коли відчинялися двері, ув’язнені кричали: «Слава России! Слава Путину! Слава Шойгу!» Дверей було багато. Увечері й уранці — співали гімн Росії. 7 липня камеру відчинив російський солдатик: «Шмулевич, мешок на голову, пойдем», — ішли, і конвоїр раптом підтримав під лікоть: «Осторожно, ступенька!» Піднялися на третій поверх. «Знаешь, кто мы — ФСБ!» На допиті Павло відповідав прямо — усе й так можна було перевірити. «Учился в Израиле?» — «Так». — «Агент “Моссада”?» — «Ні». — «Какая подготовка? Звание? Всё равно узнаем! Сядешь на 30 лет за шпионаж!» Допитували близько чотирьох годин. «Если говоришь правду, через пару дней отпустим». Це був єдиний допит.
«Відпустять, якщо нічого проти російської армії не робив», — підбадьорювали співкамерники. У другій половині дня відмикаються залізні двері: «Шмулевич, иди сюда!» Росгвардійцями, ймовірно строковиками, командував старший за віком і званням. На вигляд близько п’ятдесяти. Питань не ставив: «Я был в Чечне! В Грузии! Хана вам, украинчики! Это война! Никакое не СВО! На! На! На!» Йому подобалося бити беззахисних. Потім садисти прикріпили до вух в’язня клеми й почали крутити ручний генератор.
Ошалілі від безкарності та влади так розважалися в Херсонському ІТТ. Принижували людську гідність ув’язнених. Систематично жорстоко били. Позбавляли їжі, води й сну. Змушували ув’язненого виконувати певні дії під загрозою покарання інших бранців. Пускали через тіло людини електричний струм, декому — через геніталії. Застосовували сексуалізоване насильство та інші тортури. Фізичні катування й психологічні знущання тривали цілодобово. І був один конвоїр, який, здається, не брав участі в тортурах.
У тюрмі в’язні все роблять самі. Прибирання, готування, їжа раз на добу — покидьки. Без передач із волі — зовсім сутужно, медичної допомоги жодної, небайдужі люди в біді намагаються допомагати одне одному. Полчища щурів і тарганів, жахлива антисанітарія. Шмулевича призначили до прибиральників. Йому часто доводилося мити підлогу, залиту блювотою й кров’ю, прибирати, скажімо так, відходи людської життєдіяльності.
Наприкінці липня військову обслугу ізолятора замінили наглядачі з російських тюрем. Режим став менш жорстоким. Катування посилювалися, коли приїжджала катівська команда ФСБ: «Я бачив їхні обличчя, це були виродки, — як прибиральник Павло мав доступ до багатьох приміщень. — Ми трималися, під час стресу імунітет підвищується». Він був виснажений, втрачав здоров’я. Про те, що в тих самих катівнях того літа утримувалися Анжела Слободян, Олександр Максименко, Ігор Колихаєв, Шмулевич дізнається значно пізніше… «Щоночі мені снилося, що мене випустили, зустрічаюся з мамою… прокинувся… нічого не змінилося. Тяжка реальність пригнічувала, ніби мирного життя й не було ніколи, і ніколи не буде. Я щодня молився, щоб вийти. Надія згасала, і 30 років тюрми вже здавалися можливими».
Мова стає уривчастою: «13 серпня: “Шмулевич, с тобой хотят поговорить”. Доброго не чекав. Привели. ФСБшник у балаклаві. “Осознал? Сотрудничать готов? Пиши: «Я такой-то поддерживаю правительство РФ сообщать если кто-то будет действовать против РФ дата подпись написал всё свободен»”. Я не розумів. “У тебя есть что-то в камере? Поднимись, забери”. Ні-ні. Співкамерники були на роботі, не попрощалися. А в нас — домовленість: хто перший вийде, принесе передачі. І наступного дня я повернувся з продуктами — вже вільним. Відчиняє дядько в балаклаві, а я їх уже по очах усіх знав — «Якут»: “О, Паша, мало, что ли?” — “Та ні, хлопцям тут приніс”. — “Молодец, всего хорошего, до свидания”».
Із Херсона Павло з мамою виїхали рано-вранці 29 серпня. Були люди, які вивозили українців мікроавтобусами з окупованих територій, зокрема через Сімферополь, Кримський міст, Владикавказ, Військово-Грузинською дорогою через Верхній Ларс — до Тбілісі. На блокпостах зупиняли, перевіряли документи, допитували. На Перекопському перешийку в Армянську допитували вісім годин, зняли відбитки пальців. Шмулевич усім казав однаково: «Затримали в Херсоні, перевірили, звільнили, мама боїться бомбардувань, відвезу маму і повернуся працювати на нову владу», хоча, звісно, мав намір вчинити інакше. Видихнув, коли побачив гори, а грузинські прикордонники сказали: «Ти покинув пекло».
Тема «Русский язык за рубежом: семья, школа, общество» собрала в конце ноября в Посольстве РФ в Берне около 60 преподавателей...
Почему театр важен в жизни детей? Как увлечь ребенка театром? И почему детям полезно выступать на сцене? Чтобы ответить на...
Кантон Гларус (нем. Glarus, фр. Glaris, итал. Glarona, ромш. Glaruna) расположен в восточной Швейцарии на площади 685,4 км², окружен со...
Второе поколение мигрантов часто между культурами. О чем кричит рэп? Кто голоса поколения? Какой бы рэп для учебника отобрали? Почему...
Вокруг улыбки, смех, объятия. В нарядно убранном холле большого зала Хорген (нем. Horgen ZH) на западном побережье Цюрихского озера -...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
«Тихо в чаще можжевеля по обрыву. Осень - рыжая кобыла - чешет гривы. Над речным покровом берегов Слышен синий лязг...
2015 год мы встретили в Украине. И не перед телевизором, а проехали на автомобиле от Харькова до Киева. Дороги были...
— У вас були українські закордонні паспорти?
— Так. Але їхали ми в невідомість. У мами через психологічне виснаження на кілька днів паралізувало праву руку. У Тбілісі в єврейській громаді нас нагодували, поселили в готель, запропонували оплатити дорогу. Марія з Української асоціації повітряних зміїв, яка на той час отримала захист у Швейцарії, дала нам контакти Єврейської громади Цюриха. Зважилися. 9 вересня (напередодні шабату) літак приземлився в аеропорту Цюриха. А наступного дня мене забрала швидка допомога з незрозумілою кровотечею. У громаді мені дали контакти російськомовних медиків. Щомісяця були зустрічі з лікарем-психіатром, щотижня — з психотерапевтом. З’ясувалося також, що в полоні під тортурами мені зламали ребра й лицеву кістку. Психотерапевтка була з Ізраїлю, знала, як допомогти людині з посттравматичним синдромом. Уже в жовтні я брав участь у фестивалі повітряних зміїв в Італії. І навіть уявити не міг, що на психотерапію знадобиться два з половиною роки.
— Як ви почуваєтеся у Швейцарії?
— Ми з мамою отримали соціальний захист, медичну допомогу, усе необхідне для життя. Перші два роки була блокада на все, що пов’язане з Херсоном, не згадувалося довоєнне. А останній рік відчуваю сильну ностальгію за мирним Херсоном. Зараз він частково розбитий, зруйнований, друзів там майже не залишилося, багато хто роз’їхався. Розумію, що минулого не повернути. І водночас є сильне бажання повернутися в той Херсон, якого вже немає, але який був. У Швейцарії я, найімовірніше, завжди буду в гостях. Із цим треба жити: працювати, інтегруватися й пам’ятати дім, який був.
— Чим займаєтеся в Цюриху? Говорите німецькою?
— Я розмовляю українською, російською, німецькою, англійською та івритом. Із 2024 року служу старостою синагог у міській Єврейській громаді Цюриха. Серед моїх обов’язків — адміністрування й супровід богослужінь у синагозі. У Херсоні я кілька років служив асистентом рабина Херсонської області, і це допомагає мені краще інтегруватися у Швейцарії. Поступово повертаюся до своєї професії науковця-економіста як науковий співробітник факультету економіки Цюрихського університету. Крім того, я є науковим співробітником консалтингової фірми Барбари Герінг (Barbara Haering). Вона — швейцарська політикиня та комісарка Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (International Commission on Missing Persons — ICMP).
— Чи стикалися ви з російською пропагандою у Швейцарії?
— Одного разу незнайомець, зрозумівши, що я українець, почав пояснювати мені німецькою, який Путін молодець — усе робить правильно. Мабуть, якби не психотерапія, я б дав йому в пику, а так вислухав і відійшов. Вважаю таких людей психічно хворими, тому немає сенсу їм щось пояснювати — не переконаєш. Але, на мій погляд, це радше виняток, хоча в таких питаннях, звісно, багато залежить від кола спілкування.
— Хто ви у Швейцарії — релігійний єврей чи український біженець?
— У Херсоні я почувався релігійним євреєм і громадянином України. Україна — батьківщина хасидизму, релігійної течії в юдаїзмі. У нашому південно-східному регіоні століттями живуть люди різних етносів і культур: є болгарська громада, кримськотатарська, вірменська, в’єтнамська, грецька, німецька, азербайджанська, польська, корейська та інші. Швейцарське суспільство теж різноманітне, і це його сильна сторона. Новітні хвилі еміграції до Швейцарії пов’язані як із війнами, наприклад Балканськими чи війною Росії проти України, так і з міграцією кваліфікованих кадрів, так званих експатів.
Це політичне питання для самих швейцарців, які зараз думають про обмеження міграції. Але й для мігрантів важливо вивчати мову й культуру, працювати, платити податки — це данина поваги новій країні.
Тут я почуваюся релігійним євреєм і українським біженцем. Хоча іноді доводиться чути докори від швейцарців, мовляв, твої співвітчизники сидять на допомозі, на грошах платників податків. Люди різні, і декому дуже важко зрозуміти, що робить із людиною війна. Майже все, що становило основу життя, втрачено: дім, робота, побут, коло спілкування, розваги, минуле й майбутнє, яким ти його уявляв, сидячи на березі Дніпра. Неможливо за наказом вимкнути один спосіб життя й увімкнути інший — потрібні час, витримка, співчуття.
— Нещодавно ви розповіли у Цюриху про своє перебування в російській тюрмі на зустрічі «Викрадені та зниклі безвісти українці» (Die Verschleppten und Vermissten der Ukraine). Подію організувала Барбара Герінг у партнерстві з ICMP, Швейцарською радою миру (Schweizerischer Friedensrat), Швейцарсько-Закарпатською/Українською мережею (NeSTU), асоціацією «Мистецтво миру» (Art of Peace). Що спонукало вас узяти участь?
— Ми говорили про цивільних заручників, зниклих безвісти, викрадення й тортури людей. Брала участь українська депутатка Олена Хоменко, члени родин українських бранців. За даними правозахисників, серед зниклих безвісти та ув’язнених у російських тюрмах — десятки тисяч цивільних українців, деякі вважаються такими ще з 2014 року. Це міжнародний злочин: злочинці мають бути засуджені, невинні — вийти на свободу. Справедливим буде обмін військовополонених усіх на всіх, а тим більше українські цивільні бранці мають бути негайно звільнені без попередніх умов.
Вирішивши взяти участь у зустрічі, я зрозумів, що можу вперше публічно розповісти свою історію. На волі я можу говорити за тих, хто зараз у полоні. Говорити про це важко. Створено мережу взаємодопомоги українських чоловіків, які пройшли через полон і тортури — Alumni (громадська організація «Випускники»). До неї я вступив торік. За останні два роки кілька учасників нашої організації померли у віці 40-50 років, не витримавши пережитого. Для мене медична допомога у Швейцарії була фактично безкоштовною. На жаль, в Україні сьогодні бракує психіатрів і психотерапевтів. І мені зараз дуже важко уявити, як країна відновлюватиме мирне життя, коли солдати повернуться з фронту після закінчення війни.
— Європейці розуміють масштаб трагедії?
— Я частіше спілкуюся з викладачами, лікарями. Це високоосвічені люди. Вони зазвичай розуміють масштаб трагедії й водночас не вірять, що війна може прийти до Швейцарії. А я після пережитого вже не так у цьому впевнений. Хто не був біженцем чи учасником бойових дій, не пережив окупації, полону, тому зрозуміти важко. Думаю, людям у будь-якій країні корисно знати, як поводитися під час обстрілів, терактів, атак дронів тощо, як відрізняти надійну інформацію від пропаганди.
— Що має статися, щоб ви повернулися до Херсона?
— Усім нам потрібен надійний і довготривалий мир. Я повернуся до Херсона, якщо буде безпечно. Ми сподіваємося на перемогу України, віримо в неї й наближаємо її. Зупинка війни в нинішньому вигляді далека від безпечного миру. Росія систематично чинить воєнні злочини та злочини проти людяності. Я не хочу повертатися до Херсона, поки по той бік Дніпра стоять російські війська. Не хочу прокидатися під обстрілами — з відчуттям, що все може повторитися. Поки є можливість, залишатимуся у Швейцарії, здобуватиму новий досвід і зв’язки, працюватиму, щоб моя родина, країна, щоб Україна були в безпеці.
У небі будь-якої країни мають літати повітряні змії, а не ракети й дрони, як сьогодні. Раніше про дрони ми знали з фестивалів, бо з дронів зручно знімати повітряних зміїв з усіх боків, а зараз у дронів інший контекст. Для мене як для релігійної людини важлива ідея кайтфлаїнгу: стоячи на землі й запускаючи змія, людина завжди дивиться вгору й відчуває зв’язок між землею та небом. Це водночас міжнародна, єврейська й хасидська ідея. Я вірю, що земля не сама по собі, є щось «на Небі», вище за мене. Отже, Всевишній хотів, щоб я пережив те, що було. І коли я запускаю повітряного змія, відчуваю: усе єдине — я не сам.
— Що для вас означає свобода?
— У Херсоні я відчував себе по-справжньому вільним. У 2018 році став чемпіоном світу в категорії шоу-кайтів на чемпіонаті в китайському Вейфані. Це світова столиця повітряних зміїв. Наша Українська асоціація повітряних зміїв об’єднала молодь, і це надихало. У нас і зараз 250 людей, кожен п’ятий бере участь у фестивалях. Водночас ми завжди були на самозабезпеченні, не беремо від держави жодної гривні. В Україні все вирішується швидше, ніж у Швейцарії. Зараз відчуття свободи поки бракує — і я розумію, що можу робити більше.
Второе поколение мигрантов часто между культурами. О чем кричит рэп? Кто голоса поколения? Какой бы рэп для учебника отобрали? Почему...
Тема «Русский язык за рубежом: семья, школа, общество» собрала в конце ноября в Посольстве РФ в Берне около 60 преподавателей...
2015 год мы встретили в Украине. И не перед телевизором, а проехали на автомобиле от Харькова до Киева. Дороги были...
Вокруг улыбки, смех, объятия. В нарядно убранном холле большого зала Хорген (нем. Horgen ZH) на западном побережье Цюрихского озера -...
«Тихо в чаще можжевеля по обрыву. Осень - рыжая кобыла - чешет гривы. Над речным покровом берегов Слышен синий лязг...
Почему театр важен в жизни детей? Как увлечь ребенка театром? И почему детям полезно выступать на сцене? Чтобы ответить на...
Кантон Гларус (нем. Glarus, фр. Glaris, итал. Glarona, ромш. Glaruna) расположен в восточной Швейцарии на площади 685,4 км², окружен со...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
— Які відносини з міжнародною спільнотою кайтфлаєрів?
— Ми відчуваємо підтримку України. Приймаємо участь у фестивалях завжди під українським прапором. Це наше звернення до міжнародної спільноти: Україні потрібен надійний довготривалий мир. В Італії протягом сезону в різних місцях відбувається до двадцяти фестивалів, ми брали участь у шести. Були й в Австрії також. У серпні 2023-го провели триденний фестиваль у Варні, де Британський фонд організував на місяць табір для двох сотень дітей українських військовослужбовців. Останні два роки такий табір проходив у студентському кампусі міста Дарем поблизу Манчестера, і команда нашої української асоціації також проводила там фестивалі. Торік запускали кайти в Данії та Швеції, представляли Україну на Чемпіонаті світу у Шрі-Ланці, де здобули нагороду в категорії «найкращі пласкі художні кайти».
— Які плани?
— У травні зі швейцарцями запускатимемо кайти поблизу Цюриха. Невеликі підіймаються від того, що людина біжить по землі. Великим потрібен добрий вітер. А у Швейцарії долини, гори, у Цюриху є висотки й мало серйозних вітрів, тому вчимося нового. Зараз у нас є десять повітряних зміїв, візьмемо із собою всі й запустимо ті, для яких вітер буде найкращим. Із весни до осені в Німеччині проходить безліч регіональних фестивалів, у вересні буде великий у Берліні. Ми потоваришували зі Шрі-Ланкою, сподіваюся, знову разом розфарбуємо небо. У 2025 році запрошень надійшло більше, ніж ми змогли прийняти. Коли люди розкидані по країнах, працюють або навчаються, спільно планувати відпустку складніше.
— А що потрібно людині, яка хоче керувати повітряним змієм?
— Земля під ногами й безпечне небо.
— Щось іще?
— Працьовитість, хороша фізична форма, витримка, правильний вітер. Ми проводимо в полі 5% часу, а 95% — це підготовка. Треба збирати кайти, ремонтувати, розплутувати вузли, стежити за прогнозом погоди. Вітер 15 кілометрів на годину — слабкий для великих кайтів, для шоу ми чекаємо надійного вітру 20-25 кілометрів на годину й сильнішого.
Замість післямови
Під час російської окупації Херсона в ІТТ на Теплоенергетиків, 3 незаконно утримували близько 700 громадян України. Станом на кінець 2024 року потерпілими визнано 183 особи, встановлено, що одну з них було закатовано. За даними українських правоохоронців, під час відступу в жовтні 2022 року щонайменше 60 в’язнів цього ізолятора росіяни вивезли на лівий берег Дніпра. Катівень на окупованій українській території та в Росії — понад сотня.
Терор українського населення на окупованих територіях є системною політикою російської влади. Анжела Слободян і Олександр Максименко пройшли в Херсоні через катівню й вижили. У 2023 році за підтримки Євросоюзу Анжела створила документальний фільм «Навала» про окупацію Херсона та виступила перед трибуналом у Гаазі. Ігор Колихаєв досі перебуває в російському полоні.
- Земля и небо Павла Шмулевича, который пережил пытки - 7 мая 2026
- Земля і небо Павла Шмулевича, який пережив тортури - 7 мая 2026
- «Невидимость» Восточной Европы изучают в Цюрихе - 3 мая 2026
Ілюстрації:
Павло Шмулевич. Єврейський культурний центр, Цюрих. 13 квітня 2026 р. (© forall.swiss)
Херсонська збірна на 1-му чемпіонаті України з повітряних зміїв. Херсон, 6 вересня 2020 р. (Особистий архів / Courtesy photo)
Антонівський міст біля Херсона після боїв за місто. 7 грудня 2022 р. (Дмитро Заавтонов / АрміяInform)
Перший міжнародний фестиваль повітряних зміїв після звільнення та переїзду до Швейцарії. Делегація України з організатором події. Фоліньйо, Італія, жовтень 2022 р. (Особистий архів / Courtesy photo)
Український міжнародний фестиваль повітряних зміїв у Болгарії. 2023 р. (Особистий архів / Courtesy photo)
З Національною підлітковою збірною України з кайтфлаїнгу, створеною Українською асоціацією повітряних зміїв у 2023 році. Міжнародний фестиваль повітряних зміїв у Маргеріта-ді-Савоя. Італія, 2024 р. (Особистий архів / Courtesy photo)
Поделитесь публикацией с друзьями